1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Rating 0.00 (0 Votes)

Лікнеп для мешканців Кривого Рогу. Офіційна сторінка «КРОК Україною» детально розповіла, як проходив Різдвяний тиждень в наших дідів-прадідів

РІЗДВО З ДІДА-ПРАДІДА. (частина 1)
...або деякі файні, але призабуті традиції...
Яка ж вона Різдвяна філософія українців?
Вже стільки досліджень зроблено та книг написано по цій тематиці, що якраз час настав окрему бібліотеку відкривати... Замало місця в «Пискокнижці», щоб то все описати, тому я виділив для себе (дуже суб’єктивно) саме цікаве.
Важне є мати розуміння того, що багато традицій святкування Різдва Христового значно старші за християнство, але про це все поступово. Вони пройшли крізь віки, тісно переплелись з християнським віровченням ставши органічно одним цілим... Язичництво та християнство в площині традицій пліч-о-пліч протягом століть... Клаааас! Отже:
«ДІДУХ».
Називають його різно: «дідух», «дід», «святдід», «коляда», «колядник», «король», «сонце-цар», «сніп». Він у всі віки (навіть і зараз) був головним символом Світобудови, символом Сонця в хаті, достатку, символом роду людського і в собі об’єднував (символічно) предків (коріння дідуха), існуюче покоління (стовбур дідуха), та нащадків, в тому числі ще не народжених (гілля та зерня дідуха). Колосся для «коляди» брали з першого «зожатого» або «зажинкового» (зрізаного серпом, скошеного) снопа на початку жнив та з останнього – «обжинкового». Його ні в якому разі не молотили (колос повинен мати зерно). В дохристиянську добу «сніп» в’язали саме на період святкування «Народження Сонця», щоб показати душам предків, які саме в цей час спускались з Ирію до царства живих, що рід їхній міцний, він розростається та повниться нащадками. Колосся в снопи вибирали саме добірне і багате на зерня, щоб показати, що рід живе у достатку та багатстві. На зв’язування снопів використовували саме міцне колосся, а де-не-де зустрічались «дідухи», зв’язані гіллям лози, щоб дати чітко зрозуміти душам предків, що їх рід міцний, тісно переплетений, живе у злагоді, ласці та любові один до одного, і що їх (предків) старання були не марними та життя прожиті не марно.
Зазвичай «дідух» спалювали на Івана (старий новий рік), проте, ні в якому разі не можна було його палити з зерном в колосі, тобто необмолоченим. Тому господар (бо то була хлопська справа) йшов до січкарні і обмолочував «дідуха», старанно збираючи усе зерно з нього. Далі сам «сніп» або «колядник» спалювали, а зерно додавали до першого посіву, бо вірили, що то на добрий врожай.
Що тут скажеш?... Сильно...
А тепер ще цікавіше...
Вже в християнську добу «Дідух» завжди ставили в «Покуті» на «покутний стіл» і обов’язково чітко під «покутними Іконами», які прикрашали «Покутниками». Багато того всього, правда?

РІЗДВО З ДІДА-ПРАДІДА. (частина 2)
...або деякі файні, але призабуті традиції...
Так-от, «дідух» ставили на «покуть». А що ж це таке, той «покуть». Про нього Ви, мабуть, знаєте багато, і все, що тут описано для Вас не новинка, проте...
«ПОКУТТЯ» (наголос на «о»), «покут», «покуть», «Божкут», «Божий», «верхній кут», «святий», «красний», «старший» - теж має багато назв, але значення його єдине. Це найсвятіше місце в хаті. Покуть – це діагонально протилежний кут до того, в якому знаходиться піч. Ще чув такі твердження, що цей кут обов’язково повинен був бути зорієнтованим на схід або на південний схід. Якщо до хати приходили гості або колядники (гості автоматично), - їх садили за стіл саме на «покуті» або максимально близько до нього, оскільки то місце де дві лави сходились на краю трапезного стола, що «дивився» на «покуть», вважалось найбільш достойним в хаті, Богом благословенним, святим. Чому так? Бо колядники, вважались тими, хто несе благу вість про народження Ісуса в хату, несе благословення, благодать, достаток, Божу опіку, радість та здоров’я не очікуючи за це подяки. Такі люди – завжди бажані гості в домі, погодьтесь! Тому для них залишали вільним саме почесне місце за святковим столом. Ну що ж, можливо! Ще чув про такий цікавий обряд: у день перед Різдвом зранку, господар, обходив хату та все ґаздівство зі свяченою водою (окропивши нею все), запаленою «громовицею» - свічею, висвяченою у церкві на празник святого Іллі-громовержця (доречі, вважалось що вогонь громовиці володіє надпотужними екзорцистичними властивостями – виганяє нечистого; якщо її запалити і вогник буде потріскувати, горіти не рівномірно та миготіти – це свідчило про присутність нечистого) та молитвою. Обійшовши худобу (її обходилось і кропилось в останню чергу) господар не давав худобі сіна, а йшов додому і заносив 2-3 жмути сіна і клав його на «покуті» під «покутній стіл». Скликалась уся сім’я до колінопреклоніння та спільної молитви за здоров’я, достаток та добробут у майбутньому році. А по молитві господар повертався в стайню і лише тоді (після молитви) годував худобу. Сіно ж, залишине на «покуті» могло залишатись аж до Юрія (до травня, уявляєте), що слугувало символом-оберегом для всього збіжжя та городини, яке мало безпечно «у Бозі заколоситися». Проте у більшості випадків це сіно разом із «дідухом» спалювали на Івана (старий новий рік).
І саме головне! У покуті завжди висіли ікони, які називались «покутніми». Їх могло бути, як одна, так і декілька. Завжди почесною була ікона Богородиці, як заступниці роду людського.
Усі «покутні ікони» були зодягнені в «покутники» («божники», «біжники») – вишиті рушники.
Також чув таки цікавий забобон (мабуть): що «божники» можна було прати лише двічі на рік – перед Різдвом Богородиці та перед її Успінням. Мало віриться, але теж цікаво...
Виглядає на то, що «покуть» слугувала людям церквою в мініатюрі, домом Господнім у хаті, місцем для молитви на щодень. А «покутній стіл» - власне вівтарем.

РІЗДВО З ДІДА-ПРАДІДА. (частина 3)
...або деякі файні, але призабуті традиції...
«Покутник» або «покутній стіл». Точно знаю, що у самому «покуті» завжди стояв стіл, який називали «покутнім». Він був накритий чистим вишитим обрусом (скатертина). І, що цікаво, у мотивах вишивки цього обруса у всіх регіонах України переважала символіка квітів, та орнаменти, що відображали собою рослину або рослини. Воно несло у собі симантичне значення, аналогічне «дідуху» (травинка або дерево, як символ роду людського). На покуті завжди лежала Біблія та могли знаходитись маленькі іконки або хрест (хрестик) з Розп’яттям.
Також «покутник» завжди (у всі пори року) щедро прикрашали. Це могли бути овочі, фрукти, збіжжя, (символ багатства, достатку та працьовитості роду), сіно (щоб показати, що худоба здорова і її багато), вишивані рушники (символ заможності), різьблені свічники і т.д. І чим більше того всього було, тим заможнішою вважалась сім’я. Як вже було описано в кінці частини 2 та частини 1 – «покутній стіл» слугував своєрідним домашнім вівтарем, до якого завжди припадали у молитві на всякі прошення та за упокій душі. Його завжди робили з міцних порід дерева і робили з вигляду доволі грубим (надійним) проте охайним. Часто та багато різьбили, прикрашаючи різноманітними орнаментами (найчастіше - флористика). У період Різдва почесне місце на «покутнику» займав «дідух» і частенько під «діда» клали кутю – страву, яка теж мала своє символічне значення. Будучи втіленням достатку, багатства роду та заможності – кутя, стоячи під «дідухом», виконувала роль своєрідної данини, дарунку душам предків, що злітались з Ирію (в часи язичництва) або сходили з небес, щоб Бога Єдиного народження величати (в часи християнства), була достойним частуванням. Поруч з «дідухом» на «покутньому столі» ставили дві мисочки зі свяченою водою, щоб душі померлих пращурів могли «...з однієї миски водою умитись, а з другої спожити...». Цікаво, правда?
А ще, обов’язково на «покутник» але під обрус клали сокиру, щоб майстри в хаті водились, та часник, щоб усі були здорові (а майстри в першу чергу). У сіно, що лежало під столом ховали підкову, щоб худоба уся (не лише коні) були дужими та працьовитими увесь рік.
Ніколи на «покутнику» не дозволяли класти шапку чи рукавиці – вважалось, що це до хвороби, а навіть і до смерті. Не можна було ні в якому разі ставити ключі – це до сварки, сідати за нього теж не можна – до нещастя та невдачі, травматизму.
От багата Україна традиціями, і ніхто не зможе цього заперечити... Цікаво, що спинами до «покутника» на самому почесному місці за святковим столом завжди сиділи наречені. Вважалось також, що під-час весілля хто з наречених довше всидить на «покутній» лаві – той і буде справжнім господарем в хаті (хлопцям доводилось скрутно...). А коли у молодої сім’ї народжувалась дитина, то першу купіль батьки робили саме на «покутнику».
Ой, багато ще залишилось для опису, всього і не згадати.

Підготував до публікації
Інокентій РЕЙДЕР,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить